Наталія Карман,
учитель української мови і літератури
Івано-Франківського обласного ліцею-інтернату
для обдарованих дітей із сільської місцевості
Івано-Франківської обласної ради,
учитель-методист
 

«За Україну, за її долю, за честь і волю, за народ!»
Історія не одного життя
Урок-розмова двох епох. 5-11 класи

Мета. Виховувати в учнів почуття національної гордості, любові до рідного краю; формувати соціально компетентного, активного, відповідального громадянина й патріота України; дати поштовх до самовдосконалення людини, здатної гідно існувати і самореалізуватися за складних реалій XXI століття.
Методичний коментар. Клас об'єднаний у дві групи: одна представляє початок ХХ століття (Українські січові стрільці), друга -ХХІ століття (сучасники, воїни Майдану).

Сценарій уроку

Хлопець у стрілецькій формі. «Я, Український Січовий Стрілець, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі Крови. Так мені, Господи Боже й Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь!»

Хлопець у військовій формі. Я, (прізвище, ім'я, по батькові), вступаю на військову службу і урочисто присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканість, сумлінно і чесно виконувати військовий обов'язок, накази командирів, неухильно додержуватися Конституції України та законів України, зберігати державну і військову таємницю.
Присягаю виконувати свої обов'язки в інтересах співвітчизників.
Присягаю ніколи не зрадити Українському народові!

Ведуча 1. Розділяє ці присяги сто літ. Ніхто б не подумав, що на рідній українській землі в ХХІ сторіччі лунатимуть постріли, убиватимуть людей. Наша історія мала багато трагічних періодів, коли свобода і факт існування українського народу опинявся під загрозою. Але завжди в такі періоди найкращі сини і дочки країни ставали на захист своєї землі, своєї держави, своїх співвітчизників.

Ведуча 2. Нині знову прийшов цей час - час вибору між свободою та рабством, світлим майбутнім та темним минулим, справедливістю та тиранією.
Історія повторюється. Все, чого добивалися наші предки на початку ХХ століття, є актуальним на початку століття ХХІ. Сьогодні зустрінуться дві епохи, дві події, які розділяє століття. 1914 рік -Українські січові стрільці, 2014 рік - воїни Майдану.

Ведучий 1. Важко тій країні, яка не має своєї історії; важко тому народові, хто її забуває. А ще важче тій нації, яка не знає свого минулого. Була та й є своя історія і в українців. Історія страшна і кривава, історія трагічна і непідвладна людському суду.

Читець.

Історії ж бо пишуть на столі,
ми ж пишем кров'ю на своїй землі.
Ми пишем плугом, шаблею, мечем,
піснями і невільницьким плачем.
Могилами у полі без імен...

Ліна Костенко

Ведучий 2. Видатною історичною реальністю стала жіноча чота легіону Українських січових стрільців. Героїзм дівчат, які створили жіночу бойову одиницю і гідно пройшли крізь негоди Першої світової війни, став воістину унікальним. Австрійські газети відзначали, що це перші жінки у бойових формаціях Європи. А воювало їх немало - тридцять три.

Ведуча 1. Олена Степанів, Софія Галечко, Гандзя Дмитерко, Василина Ощипко, Олена Кузь, Павлина Михайлишин... Ці та інші жіночі імена пробиваються до нас із тих важких, але героїчних днів. Жінки - стрільці та санітарки - витримали пекло бою під горою Маківка, про яке читаємо у спогадах очевидців.

Дівчина в стрілецькій формі. «...А їм відповідала гора стовпами землі. В стовпах цієї маси були столітні, потрощені на тріски смереки, від мільйонів літ нерушане каміння, а між тим -людські руки, голови, ноги - людське м'ясо. Здавалось, гора рухається, дихає пеклом. Змагалися дві сили... Серед страшних вибухів, що підіймали вгору чорні стовпи диму і землі, серед пронизливого свисту куль, мін і шрапнелей невідступно перебувала Олена Степанівна і ін... Знайомі кожному стрільцеві дівчата. Із санітарними сумками через плече, безстрашні, швидкі, рішучі. Всюди їхня поява зміцнювала надію на життя. Попри те, що шансів залишитися живими у тому вогненному пеклі майже не було... За два дні останніх боїв Маківка вся була вкрита трупами...»

Ведучий 1. Після цього бою Олена Степанів та Софія Галечко нагороджені срібними Медалями хоробрості. Для Олени Степанів це вже друга нагорода.

Читець.

Хто то там іде і перід веде?
Диво, це наші дівчата.
Личко як мак, кругом козак,
Душа стрілецька завзята.
Не цілуйте їх - на війні це гріх,
Ви приберіть їх квітками.
Слава тим жінкам,
Славним козачкам
Між січовими стрільцями!

Осип Маковей

Ведуча 2. Згадуючи військові дії 1914-1918 років та участь в них українських жінок, пам'ятаймо, що тоді, вперше після тривалої відсутності української держави та українського війська, Україна творила свою власну армію, із добровольців, не з примусу. І відразу зголошувалися молоді жінки й дівчата, які покидали рідні домівки, затишні аудиторії задля того, щоб служити українській справі.

Ведучий 2. 2014 рік. Приголомшливий знімок знаменитого французького фотографа Еріка Бувета став одним із найяскравіших вражень трагічного та героїчного дня 20 лютого. Снайпери почали розстріл беззбройних людей на вулиці Інститутській, що у місті Київ.

Ведуча 1. Майданівці не кидали своїх - намагалися витягнути кожного, та вбивці цілились у тих, хто поривався рятувати поранених. І коли загинули чоловіки, на допомогу пораненим прийшла жінка - без каски, щита і бронежилета, з розпущеним волоссям. її нічого не захищало. Нічого, крім мужності, любові до людей, почуття обов'язку та Божого провидіння.

Ведучий 1. Лише через 40 днів вдалося знайти ту жінку. Журналіст Юрій Бутусов відшукав її через соцмережі. Справжня героїня, яка під кулями снайперів допомагала пораненим - це Марія Матвіїв, медична сестра швидкої допомоги комунального закладу «Львівський обласний центр медичної допомоги та медицини катастроф» із міста Буськ Львівської області.

Дівчина у військовій формі. «Спочатку я надала допомогу одному хлопцю - він був легко поранений. Потім підповзла до бійця, який отримав кулю в ногу. Але крики про допомогу були на самому верху біля барикади. Поповзла вгору. Тут снайпери не давали підійти до поранених. На хвилину я зупинилася. Згадала свого Дмитрика, своє життя, своїх близьких, усіх, кого люблю. Проте крики про допомогу були голосніші за постріли. І я поповзла до них. Хлопець, який на фотографії, отримав поранення, коли я була вже зовсім близько».

Ведуча 2. Жіночі обличчя Майдану дивували своєю різнобарвністю. З усіх областей, різні за професією, віком та соціальним статусом, незважаючи на буремні події, вони приїхали підтримати чоловіків, братів та синів. Завзятих та сміливих українок не зупинили ні мороз, ні виснажлива праця, ані постріли.

Читець.

Кричала в вікнах горобина ніч,
Душа дзвеніла гімн Небесній сотні.
А вже ж в людей... Не стерти тугу з віч.
Вона буде. Вона уже природна.
Все відгуло, відмучилось, пішло.
Тепер - лиш дощ. Холодний і фатальний.
Відбув той час, коли вкраїнське зло
Було якимсь аж надто вже загальним.
От тільки туга, туга світова
Лежить на плечах, вдавлює у землю.
Надворі - дощ. І горобина ніч.
Гроза. Вона очистить все - хіба ж даремно?
Вона - лиш ніч.
То ж - вічність.
То ж - не те.
Історія ще того не писала.
І йдуть дощі, і «кача» ще «пливе»,
А цій країні мало, мало, мало!
Гуде війна. Вмирають хлопчаки.
Усі - в напрузі. І усі - байдужі.
Іди ж-бо, горобина ніч, іди,
Очисти нам розм'яклі нині душі.

Оля Стасюк

Дівчина у військовій формі. А ім'я ще однієї дівчини знають не тільки в Україні. Відео, де її допитують терористи, одне з тих, яке найбільше переглядають в Інтернеті. Киянка Надя Савченко. Вона могла стати відомим модельєром або журналістом - опановувала обидві спеціальності. Але обрала зовсім інше - військові гелікоптери. Вона - штурман-оператор МІ-24. Хоробрість і патріотизм цієї дівчини вражає, з гордо піднятою головою Надя навіть у полоні. 19 червня 2014 р. терористи захопили вісім бійців батальйону «Айдар». Серед добровольців, які в ньому воювали, перебувала й Надя.

Читець.

Скрипить на вервечках цеберко із водицею,
Тюхтійка правда топчеться калюжами –
На пару небо плаче із вдовицею,
І сходять сльози червонясто - ружами.
Це озеро з очей дітей наплакане.
На розсуд часу ще вмивається солоними.
Зірвалось в небо ластів'я налякане,
Над ружами тай ген понад червоними.
Плетуть вінки і в'яжуть знову стрічками.
У Бога - справедливість з сиротиною.
На панахиді вік стояти з свічкою
За батьком. Та у серці з Батьківщиною.

Світлана Рачинська

Ведуча 1. Американський історик Джон Армстронг, аналізуючи проблеми українського націоналізму, зазначав, що ідея українських національних військових формувань зародилася у галицьких «Січах», згодом розвинулася в «Січових стрільцях» і закріпилася у військових формуваннях середини XX ст. Однією із причин цього було те, що Росія хотіла знищити останнє, сильне гніздо українського національного руху в Галичині, що загрожувало її великодержавним, імперіалістичним планам і цілості Російської імперії.

Хлопець у стрілецькій формі. Київський орган російських націоналістів «Кієвлянін» писав в листопаді 1911 р.: «Український рух є для Росії більш небезпечний, ніж усі інші національні рухи, взяті разом... Мазепинське питання б'є Росію в саму основу їі великодержавности. Мазепинський рух намагається зруйнувати національну, культурну, політичну єдність русского народу, намагається зруйнувати великодержавність Росії. От де наша найбільша небезпека. Мазепинський рух росте. Мазепинство з своєї галицької бази розлазиться по цілій південній Росії. В Галичині готується небезпечний антирусский осередок, полум'я якого може перекинутись по всій Малоросії...».

Звучить пісня «Коли ви вмирали...» (музика Михайла Гайворонського, слова Михайла Кураха).

Коли ви вмирали, вам дзвони не грали,
Ніхто не заплакав за вами.
Лиш в чистому полі ревіли гармати,
І зорі вмивались сльозами.
Коли хоронили вас в темну могилу,
Від болю земля заніміла.
Під хмарами круки стадами літали,
І бурею битва гриміла.
На ваших могилах хрести почорніли,
Берези схилились додолу.
Спіть, хлопці-соколи, сини України,
Що впали за волю, за долю.

Ведучий 2. 26 травня 2014 р. в міжнародний аеропорт Донецька увірвалися озброєні люди. Головні повітряні ворота закрилися для пасажирів, а сам аеропорт став символом війни, яка несподівано прийшла в мільйонне місто. Наталія Казеннова спостерігала, як люди зі зброєю брали все більше влади, - з її рідної площі Бакинських Комісарів багато видно. Того травневого дня вона завела щоденник. Щоденник війни в Донецьку.

Дівчина. «Неділя, 22 червня 2014 р. Як тоді, у 41-му. Тільки війна не з заходу. Війна зі сходу. Вже прийшла. Її ніхто не оголошував, але ми живемо в ній. Вона встигла змінити нас. Ми ніколи не забудемо. Навіть якщо зможемо пробачити. Сьогодні дивно солодко дрімала. Цьому сприяли відсутність новин у стилі «жах-страхіття» і наявність цукерок. Майже типовий вихідний, коли лінуєшся, читаєш книги і мрієш про щось приємне. Тільки кожну годину вчуваються постріли у звичайних вуличних звуках...
А ввечері - веселка. Ледь помітна. Над териконом біля шахти Горького. Виросла з нього, широка, рішуча. Вперлася в небо. Семиколірна смуга надії і віри - все закінчиться. Буде так, як треба. Як би сильно не здавалося, що все навпаки. Війна закінчиться! По-новому побачимо своє місто, незвично оголене і беззахисне. Справа не в знищених вночі локаторах ППО. В іншому - Донецьк знемагає від самотності і туги за матусями, що гуляють парком, за малюками, які щебечуть на дитячому майданчику, за закоханими парами. Усім, що наповнювало життям вулиці. Розчинилося в дощі. Зникло в сутінках неоголошеної війни. Напевно, тому Донецьк кличе дощ, грім і яскраві спалахи блискавок. Він хоче відчувати. Чути. Жити».

Читець.

Місто, де тепер суцільні ями,
Спить тривожно - майже і не спить.
«Не хвилюйся - я стою тут прямо.
Постріли - ховаюся наспід».
Тут хіба цінуються медалі?
Важливіше - крок і знову крок.
«Ти пробач, що не відповідаю -
Вибухами глушиться дзвінок».
Тут воюють вміло і невміло.
«Ти за мене - добре? - помолись.
Я тепер такий, як ти хотіла,
Просто трохи далі, ніж колись».
«Ти пробач за неспокійну старість,
За твою та інших мам, мамусь.
Просто уяви, що повертаюсь –
Я ж обов'язково повернусь».

Тетяна Власова

Хлопець у стрілецькій формі. Вільгельм Франц фон Габсбург-Льотрінґен - український військовий діяч, політик, дипломат, поет, австрійський архікнязь (ерцгерцог), полковник легіону Українських січових стрільців. Вільгельма Габсбурга знали в Україні як Василя Вишиваного, під ім'ям, яке йому дали українські вояки під час Першої світової війни. Він уславився своїми військовими та дипломатичними здібностями, поезією і любов'ю до України.

Дівчина. Проте ім'я архікнязя Вільгельма Габсбурга є маловідомим в Україні. На його честь не називають вулиць та скверів, не відкривають пам'ятників та меморіальних таблиць. Проте подовжувач роду стародавніх європейських династій Габсбургів та Льотрінґенів є чи не найбільшим прикладом у новітній історії України, коли особа з таким родоводом свідомо стала на захист українства, заради цих ідеалів зреклася сім'ї та гучного прізвища, і під іменем Василя Вишиваного інтегрувалась в політичне, військове та культурне життя України.

Ведуча 2. У 2014 р. на захист нашої держави пліч-о-пліч стали українці і євреї, росіяни та вірмени, грузини і білоруси. Їх об'єднала українська земля та бажання жити у вільній країні.

Ведучий 1. Молодою людиною, яка першою загинула на барикадах на вулиці Михайла Грушевського в Києві, виявився уродженець села Березнуватівки, що у Дніпропетровщині, 20-річний Сергій Нігоян. Він був єдиною дитиною у своїх батьків, які переїхали з Вірменії, рятуючись від війни в Нагірному Карабасі. Народився вже в Україні.

Дівчина у військовій формі. «Сергій змалку запам'ятався своїми патріотичними пориваннями, - розповідає однокласниця Ірина Півненко. - Спершу це було захоплення Вірменією. Він навіть часто вірменський прапор носив з собою. Самотужки вивчав культуру своєї історичної батьківщини. Проте побувати у Вірменії Сергієві так і не довелося, хоч і неабияк про це мріяв. А потім його патріотизм дедалі більше почав ставати українським. І до цього він поставився із притаманним йому запалом. Нігоян дуже любив вірші Тараса Шевченка, деякі з них знав напам'ять. Коли почали вивчати історію України - теж вивчав її просто жадібно. У нашому колективі він був єдиним вірменином. Але й найбільшим українцем у класі, якщо можна так висловитися, був саме Сергій, бо він українську національну ідею справді пропускав через свої душу і серце».

Ведучий 2. У батальйон «Донбас» записалися грузини. У батальйоні «Азов» воюють двоє шведів і німець - 22-річний історик, родина якого з України. Дуже різні люди, щоб боротися за Україну, одягли бронежилети, кинувши, хто університет, хто підприємництво.

Хлопець у військовій формі. Людське життя безцінне. Ми готові віддати все, щоб зберегти його. Але одна куля з автомата Калашникова, вартість якої 1 гривня 25 копійок, може вирішити долю людини.
Йому всього 22. Він народився в Україні, у 18 переїхав до Німеччини. Хотів стати істориком, а тепер історію творить сам на своїй Батьківщині. «Не можу я сидіти на дивані, коли люди гинуть, захищаючи країну, де я народився, - говорить він. - У Європі все спокійно, стабільно. Мені здавалося, я можу передбачити своє майбутнє на рік, два, на три: закінчу навчання, знайду роботу, буду працювати, все, як на долоні. Але життя робить сюрпризи». Своє ім'я боєць добровольчого батальйону «Азов» просить не називати. Скромний, інтелігентний, начитаний.
Двадцятидворічний історик із Німеччини у перервах між боями пише власну історію про таких, як і він, учених, робітників, безробітних, підприємців, учителів, лікарів - людей престижних і буденних професій, які в одну мить стали військовими не за фахом, а за покликанням.

Читець.

Коли будуть, мамо, питати,
Нащо смерть я зловив за руку,
Я вже буду, рідненька, мовчати,
Буду в серці твоєму стуком.
Коли будуть, мамо, питати,
На якому вмирав я полі,
Ти скажи, що на Україні,
На межі тирана і волі.
Коли будуть, мамо, питати,
Що в житті я хотів зробити,
Заплющ очі, бач - я, маленький,
Хочу жити і хочу любити.
Коли будуть питати, мамо,
Чи боліло мене вмирати,
Не клади на могилу квіти –
Їм ще важче буде помирати.
Коли будуть, мамо, питати,
Чи не страшно ховати сина?
Страшно, люди, ховати не тіло,
Страшно те, що у тілі людина.
Коли будуть питати, мамо,
Звідки кралась у душу тривога?
Вибачай, вже летіти мушу,
Тепер в небі я, в сотні Бога.

Уляна Колоденна

Ведучий 1. Михайло Гаврилко - різьбяр, художник, скульптор, поет, чотар УСС, начальник штабу, повстанський отаман. У травні 1915 р. він таки вирушив у свій похід проти Росії. Воював під Калушем, Вікторовим, Галичем. Під Болеховом командування підвищило його до чотаря.

Хлопець у стрілецькій формі. 1920 року у районі містечка Диканька і села Божкове, що в Полтавщині, Михайло Гаврилко підняв повстання проти комуни. З московськими окупантами воював на тих землях, де колись Іван Мазепа намагався зупинити Петра I. Московські руки таки вхопили отамана. Микола Бутович, земляк Михайла і його товариш, про останні дні митця писав так: «Запальний, великий патріот хорунжий-романтик Михайло Гаврилко... Він також був у партизанці, а загинув у печі локомотива, куди його вкинули большевики живим і він там згорів». Трагедія сталася восени 1920 року в місті Конотоп. Отакі люди були!

Дівчина у військовій формі. Тетяна тремтячими руками розвішує фотографії молодшого брата на дверях під'їзду. Артем Санжарівець жив тут, у Дніпропетровську. Працював токарем, став десантником і загинув в аеропорту Луганська. Він з іншими військовими летів у тому самому ІЛ-76, який збили бойовики 14 червня 2014 р. У 25-ту Дніпропетровську десантну бригаду двадцятип'ятирічний Артем записався добровольцем. На передову пішов разом із чоловіком сестри. Але додому повернувся лише Микола. Тепер у його улюбленого племінника не один ангел-охоронець, а 49. І не яких-небудь, а 49 воїнів-десантників.

Демонструється інсценізація казки Юлії Смаль «Небесна сотня>.

Виходить мама з маленьким сином.
- Мамо, чуєш? - спитав маленький Максимко у мами увечері перед сном. - А хто нас охороняє?
- Ангели, сину.
- Ангели? Хто це?
- Небесні охоронці, маленький. Вони бережуть нас від зла, від сліз, від усього поганого.
- Але ж, мамо, хіба поганого не стається?
- Стається, Максимку, та тільки ж ангели нас боронять, але не можуть з нами боротися. Коли людина хоче добра, то й лиха з нею не станеться, а як ця людина недобра, то чинить зле. І тоді ангели плачуть.
- А які вони?
- Хто?
- Ангели, мамо.
- Ну, це довга історія, - усміхнулася мама.
- Розкажи.
- І ти ляжеш уже спати?
- Так, мамо.
- Гаразд. Було колись...
- Давно? - перебив Максимко.
- Та не те, щоб, та уже минуло, - спокійно відповіла мама. - Не перебивай, бо не розповідатиму.
- Не буду.
- Так от. Була колись одна країна. Та ж така, що прекраснішої від неї не було на цілий світ. З одного боку омивало її ніжне блакитне море, з іншого на сторожі стояли сиві, старі-старі гори, від лютих вітрів її захищали густі ліси, багаті на усілякого звіра, а в серці її пашіли золотом степи. Бурхливі ріки, щедрі врожаї, мудрі люди - така була ця країна. Та сталося лихо. Захопив цю країну володар, та такий злий і жадібний, що не сказати. Його посіпаки обкрадали народ, відбирали зерно, будинки, усі статки, які чесною працею збирали люди за своє життя. А хто не погоджувався, того хапали і саджали у в'язниці. Хоча й це не найгірше. І зайшло сонце над країною.
- Як це? - запитав Максимко.
- Так кажуть, коли все навколо стає погано. Ніби, немає просвітку серед лиха.
- Але ж ці люди, вони скинули володаря?
- Зачекай же! Одного дня не сила стала народові терпіти знущання. Повстав він. Аж від моря вже до гір, лісів і степів, здійнялася буря. Страшна вона була, сину. Божевільний володар дістав гармати і рушниці, його посіпаки, які тоді ще нікого та нічого не боялися, теж узялися до зброї та розбоїв.
- І що? - запитав стривожено хлопчик.
- Не злякався мужній народ. Беззбройні та сміливі, виходили люди один на один проти володаревих посіпак. Спочатку поодинці, потім хвилями, і день за днем ці хвилі ставали усе нестримнішими, усе сильнішими, поки одного дня людський гнів не змив володаря з його челяддю геть з країни.
- Мамо, а де ж про ангелів?
- Бачиш, сину. Люди, молоді та не дуже, йдучи на бій з темною силою, втрачали життя. Перший упав, другий, третій - їхні серця зупинялися від ворожих куль. Але побачили люди, що герої не вмирають, що, насправді, їхні душі, у світлі, сходять у небо, в золотих, сяючих обладунках, стаючи небесними ангелами, воїнами добра. Цілий загін ангелів, ціла Небесна сотня постала перед райськими ворітьми. І Бог забрав їх до себе, всіх до одного, героїв з чистими душами, та наказав берегти свій народ, боронити від лихого. З тих пір, синочку, наші ангели-охоронці ось такі, вродливі, сміливі, загартовані у бою воїни. І це вони бережуть нас від усього на світі зла.
- Мамо, а наш тато, він теж ангел?
- Так, сину. І наш тато - ангел. Найсміливіший ангел. Маленький, а ти так на нього схожий.

Читець.

А сотню вже зустріли небеса...
Летіли легко, хоч Майдан ридав.
І з кров'ю перемішана сльоза.
А батько сина ще не відпускав..
Й заплакав Бог, побачивши загін -
Спереду - сотник, молодий, вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній, сивий-сивий.
І рани їхні вже не їм болять.
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло...
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла.

Людмила Максимлюк

Звучить пісня «Плине кача...» (музика і слова народні).

Ведуча 2. Як і століття назад, на захист держави стали дочки і сини України-неньки. Їх об'єднала українська земля та бажання жити у вільній країні. Спочатку вони вимагали права вибору. Потім їм довелось вимагати права жити. І хоч кулі снайперів - це вагомий аргумент, але ні кулі, ні гранати, ні нелюдська жорстокість не змогли перемогти цих людей. Вони гинули, та не здавались...

Ведучий 1. Темні часи пройдуть. Буде колоситися хліб. Будуть сміятися діти. Буде жити Україна. І для нас є святим обов'язком гідно вшановувати Героїв. Щоб ми пам'ятали - хто і за що загинув. Щоб ми їх не зрадили!
Герої не вмирають!

Звучить пісня «Не спи, моя рідна земля!» (музика і слова Сергія Фоменка).

Я тобі скажу, де квітне дивний сад,
Де срібляста ніч тремтить у темних водах.
У далекий край лежить нелегкий шлях,
Доки хижа ніч кружля по колу.

Приспів.
Не спи, моя рідна земля!
Прокинься, моя Україно!
Відкрий свої очі у світлі далеких зірок!
Це дивляться з темних небес
Загиблі поети й герої -
Всі ті, що поклали життя за майбутнє твоє.

Тільки два шляхи... Один веде у пекло.
Інший шлях веде тебе туди, де світ.
Щоб знайти цей шлях, послухай своє серце –
Твоє серце знає, як його знайти!

Приспів.

Я тобі повім про мрію золоту,
Що палким вогнем горить в моєму серці.
Про щасливий край, про радісних людей,
Де життя кидає виклик смерти.

Приспів.

Завантажити