 |
Ця стаття Миколи Іванова опублікована в газеті «Літературна Україна» 9 лютого 2017 року, № 6 (5687). Оскільки сайт www.litukraina.kiev.ua не працює, пропонуємо її увазі користувачів.
|
Нещодавно у «Видавництві Старого Лева» світ побачила «Хрестоматія сучасної української дитячої літератури». Книжка призначена для 3-х і 4-х класів. Її видано державним коштом і вже рекомендовано Міносвіти. Гарно ілюстрована книга, тим не менш, викликає прикре розчарування: сучасна література представлена однобоко, викривлено, фрагментарно, подекуди ангажовано...
Для школяра така хрестоматія має стати своєрідним прологом в українську літературу, дороговказом у її жанровому багатстві, першою більш-менш серйозною виправою у сучасну словесність.
Чому тут не знайшлося місця для справді апостолічних, безумовних постатей нашого літературного канону – Вінграновського, Костенко, Драча та інших?
Відповідь, що лежить на поверхні, - укладачам бракує концептуального підходу. Відповідь глибинна – видавці чи ті, хто за ними стоїть, не бажають вписувати українську літературу у загальноєвропейський контекст. Вражає підкреслено однобоке висвітлення літературного процесу.
Упорядники нібито захотіли відгородити юного читача від витонченого естетизму Миколи Вінграновського, лірики Ліни Костенко, Драчевого модернізму, від письменників, у творах яких відчувається справжнє дихання сучасності — не цієї, нагальної, мультимедійно-комп’ютерної й, зрештою, минущої, а одвічної, свіжої новизни, що позначає класику. Укладачі антології перетворились на украдачів літератури. .. Чого варті хоча б такі рядки:
У морі жаби не живуть.
Запам'ятайте, друзі:
Хоч як не дивно це, мабуть,
Та замість них — медузи.
Сумнівний опус Івана Андрусяка витворений у псевдокероллівському стилі. Літературні прототипи зрозумілі — тут і абсурдистські пародії Льюїса Керолла з безсмертної «Аліси...», й мистецтво нонсенсу вікторіанського поета Едварда Ліра. Однак на тлі власних літературних прототипів ці строфи символізують жалюгідне й сіре епігонство.
Хрестоматія не несе істотних моральних інвектив. А це — в епоху ерозії класичної культури й ціннісної дезорієнтації — надважливо. Тетяна Стус у передмові до хрестоматії називає літературу «дзеркалом часу». Це, звісно, правда. Але лише наполовину. Авжеж, література — дзеркало часу, а кожен геній — «дитя епохи». І все ж, найістотніше у ній саме те, що є універсальним і, як сказав би національний геній Тарас Шевченко, «безвічним». Хрестоматія не знайомить юного читача з викликами історії й часу, загальноєвропейським контекстом, найважливішими літературними формами та здобутками західної цивілізації. Горизонти книги — вузькі й задимлені провінційним обскурантизмом.
Замість потужного, живого слова класики укладачі часто-густо пропонують нам розбавлений сурогат. Чого варті кострубаті рядки на кшталт:
Літо прострибало жабкою.
Пролетіло метеликом.
Літо пробігло мишкою,
Проповзло мурашкою.
Літо проквітло квіткою,
Простигло ягодою.
І так далі, без зав'язки, кульмінації, сюжету... Безпідставна претензія на модернізм. Фіксує якусь експресію, але не несе у собі жодної фабули чи моральної інвективи.
Антологія призначена для «3 і 4 класу», але такий припис досить суб'єктивний. Чимало текстів дріб'язкові й сірі. Проблематика елементарна і призначена ніби для дошкільнят. Немає практично жодного тексту, який би розповідав про найважливіші екзистенційні стани людини — закоханість, переживання втрати, жертовність, відчай й відповідальність.
Психологи, які поряд з літературознавцями обирали тексти, надали хрестоматії терапевтичного забарвлення. Тексти не зачіпають болісної проблематики, не вимагають інтелектуальної борні (хай навіть на рівні 4-го класу), не запрошують до гри.
У ситуації, що склалася, винні не тільки укладачі — своєю кричущою некомпетентністю, — а й інтелектуальна еліта, інтелігенція.
Досі не створений чіткий канон української літератури. Кожна нова хрестоматія поезії залишається щонайбільше приватною візією і аж ніяк не безумовним каталогом. Звісно, укладання канону — процес складний, але неминучий для народу на етапі націєтворення, формування національного етосу, і досі в цьому ключі в Україні було зроблено лише поодинокі й непевні кроки.
Тут можна згадати класичний європейський досвід. Для північноатлантичної системи початкової й університетської освіти існує безумовний каталог, на який орієнтуються навчальні програми. Мова йде про славнозвісний Західний канон, що включає в себе найважливіші для західної цивілізації тексти від Софокла й Евріпіда — аж до Кафки, Джойса, Беккета. Шалені намагання культурних марксистів і феміністок розширити Канон, увівши до нього «апологетів» трансгресивної літератури, досі зазнавали фіаско.
На Заході знайомство з текстами Канону відбувається ще в початковій школі, потім — у більш глибокій формі — у коледжах і університетах. Таким чином юний читач йде по давно второваному шляху естетичного та духовного виховання від «Одіссеї» до Гомера давньогрецькою, від постмодерністського дитячого віршика до «Поминок за Фіннеганом» Джойса й «Волання» Аллена Гінзберга. Такий пожиттєвий план вивчення літератури дає фундаментальні знання не просто про окремі тексти, а й про літпроцес, війну впливів та інтерпретацій, історичну спадковість і діалектичне становлення жанрів, інвектив, інтенцій тощо. Ні про що таке не йдеться у пропонованій «Хрестоматії» — вона фрагментарна й до того ж ігнорує найкращі вітчизняні тексти сучасності.
Укладання «Хрестоматії» для школярів повинно мати дві мети: у ній мають бути представлені найбільш важливі для літературного дискурсу тексти; видання повинно давати уявлення про ключові літературні форми — класичний римований вірш і верлібр, оповідку, новелу, роман і десятки інших жанрів.
Якщо дитина належним чином познайомиться з усім цим у ранньому віці, подальша мандрівка літературним континентом для нет перетворюється на своєрідне радісне «впізнавання». Схожим чином на дітей вже зараз впливають матриці масової культури. Наприклад, більшість популярних мультфільмів і комп’ютерних ігор для дошкільнят. Їхні індивідуальні стратегії й діалоги вже самі по собі є яскравим прикладом постмодерністського тексту: тут і моральний релятивізм, і ламання синтаксису, і сленг, і незмінна іронія.
У цьому плані саме шкільна хрестоматія є головним ключем до класичних текстів, які висміює або травестує масова культура, — від медитативно-сугестивної лірики романтиків до біблійної патетики. Хрестоматія має стати своєрідним тренажером, що готує школяра до культурно насиченіших текстів — від мініатюр Коцюбинського й «Гри у бісер» Гессе до «Слова о полку Ігоревім» і Калевали. Натомість, як не сумно це звучить, пропонована «Хрестоматія» позбавляє юного читача широких літературних горизонтів.
Від себе додам: для того, щоб зробити літературу популярнішою, варто не спрощувати канон і не виокремлювати в ньому найпростіші для когнітивного сприймання тексти, не скочувати його в примітивну попсовість, а розширити «насущний» інструментарій викладача — ввести інтерактивні методи педагогіки, уроки у формі гри, театральні читання і т. д. Зрештою, всі проблеми нової «Хрестоматії сучасної української дитячої літератури» — це проблеми некомпетентних укладачів і аж ніяк не допитливих дітей чи талановитих письменників.
Микола ІВАНОВ |
