 |
Стаття професора Антіна Підгірного, надрукована в газеті «Шлях перемоги» 7 листопада 1996 року, ще раз підтверджує необхідність глибокого реформування системи освіти. |
Зазвичай в наші сьогоднішні дні економічної кризи та загальної скрути вести мову про долю нашої науки та освіти вважається ознакою поганого тону. А якщо й десь ведеться мова про науку, то одразу ж прив’язують її до проблеми сучасного бізнесу і маркетингу, чи інжинірингу та інформатики, що широко залучають у своїй структурі сучасне комп’ютерне обладнання. Стереотип мас, який частково превалює навіть серед освітян та деякої групи науковців, звівся до таких банальних тверджень, що коли науковець не послуговується в своїй праці комп’ютером як основним засобом творчої діяльності, то він вже й не науковець, або, чого більше, ретроград.
Щодо цього можна лише сказати, що більшість сучасних науковців у світі послуговуються, як і завжди, на 99 відсотків у своїй творчій праці лише своїм інтелектом, ручкою та папером! Бо ж відомо, що, як любив повторювати геніальний А. Ейнштейн, в його голові «не так вже й багато геніальних і талановитих ідей, щоб для їх запису не вистачало листків паперу», а тим більше для них не потрібен комп’ютер. Бо, як правило, комп'ютер потрібен лише при проектно-конструкторських інженерних розрахунках, що є аж надто далекі від власне наукової творчості, а також у випадках громіздких перечислювально-комбінаторних операціях певного теоретичного алгоритму, що вимагає багато часу при його ручній перевірці. То ж один процент комп’ютерної творчості науковця припадає саме на використання комп’ютера в якості високоорганізованої друкарської машинки своїх власне наукових праць, і в якості бази даних наукової інформації, а також в якості зручного електронного «поштаря», який дає змогу швидко спілкуватись через інформаційну міжнародну мережу «Інтернет» із такими ж комп’ютерними абонентами по всіх куточках цивілізованого світу. Але все це так, до речі, щоб привернути увагу небайдужого читача до творчо-наукових проблем нашої сьогоднішньої академічної науки, до її драматичної долі з часів існування. Бо не далекий той час, коли вже говорити про цю проблему не буде ніякого сенсу – за відсутністю самої академічної науки як такої, яка до останнього часу була і вважалась інтелектом всієї нації. То ж що діється з нашою інтелектуальною елітою нації в часи становлення Української державності, що перетнула свій п’ятирічний поріг?
Добре відомо, що наша українська Академія порівняно із західноєвропейськими ще дуже і дуже молода. Вона заснована на 283 роки пізніше від французької академії (1635 р.) і на 55 років пізніше від Національної Академії США (1863 p.).
Народившись у 1918 р. за задумом її засновників В. Вернадського та М Василенка, вона повинна була увібрати в себе краще із світового досвіду розвитку академічного співтовариства. Та й створювалась вона не на голому місці, а на підвалинах таких могутніх всесвітньовідомих центрів як Наукове Товариство ім. Т. Шевченка у Львові та Українське Наукове Товариство у Києві. Досить сказати, що дійсними членами НТШ у Львові свого часу були такі визначні вчені як математики Ф. Кляйн, Д. Гільберт, М. Боголюбов та М. Крилов, фізики А. Ейнштейн та М. Планк, біолог І. Горбачевський та інші видатні вчені. Визначаючи завдання Всеукраїнської Академії Наук, В. Вернадський наголошував, що її робота повинна відповідати, окрім світовому рівню, важливим 1) національним, 2) державним, 3) місцевим потребам. Однак, на жаль, цих завдань не вдалося зреалізувати тим природнім шляхом і тією мірою, що випливає з національних традицій і особливостей розвитку української науки та культури. І ті її традиції, які формувалися за умов колоніалізму та тоталітарного режиму і які нині так ревно відстоює консервативна більшість Академії, не є власне національними. Зокрема, величезної руйнації та негативних впливів зазнала національна наука в 30-і роки, коли було закрито багато гуманітарних установ Академії, а чимало визначних науковців репресовано. А тим часом непомірно виріс обсяг технічних установ Академії, що збіднювало духовний потенціал Академії, стирало її національне обличчя. Такий технократичний перекіс зберігається й досі.
Більше ніж протягом півстоліття організаційна структура нашої академічної науки та освіти залишалася незмінною, будучи дітищем епохи становлення тоталітаристської командно-адміністративної системи, і виховала декілька поколінь вчених із думкою, що інших форм організації наукових досліджень попросту не дано і бути не може. Хочеться у зв’язку з цим звернути увагу читача на одну загальну особливість буття нашої наукової та культурної сфер суспільства, досить звичну, але явно унікальну у світовому масштабі. Мова йде про характерне зрощення професійних та бюрократичних еліт. Об’єднання влади і формальних ознак високої кваліфікації з пожиттєвими титулами створює унікальні монолітні, професійно-бюрократичні структури, перетворюючи академічну науку у своєрідне відомство, яке до останнього часу перебувало в складі республіканської Ради Міністрів. Тож напрошується логічний шокуючий висновок, що головними бюрократами в Академії наук є самі її члени! У всякому разі ті її члени, що займають багаточисленні пости в академічному керівництві. Як приклад, можна навести посідання в недавні часи одним академіком вісімнадцяти важливих державних посад, починаючи від завідувача кафедрою при Університеті, Голови регіонального наукового центру, до посад директора академічного Інституту, члена Президії Академії наук, члена ЦК КПУ та Депутата Верховного Совєта.
І звичайно, як всяке відомство, Академія наук обросла власним бюрократичним апаратом, укомплектованим значною частиною науковцями-невдахами, який підтверджує своє існування позбавленою всякого сенсу білянауковою паперотворчістю. Всі ці псевдо-плани, біжучі та перспективні звіти, заявки, довідки та інші подібні документи акуратно збираються президією і її органами з академічних інститутів, створюючи міф організаційно-управлінської активності апарату президії. До речі, цілком аналогічна практика існує і у вузівській системі, що лише поглиблює загальну кризу науки і освіти в країні. Отож виникає питання: чи такими вже недоторканими мають бути оті заскорузлі академічні традиції, які несуть в собі сліди потворної командно-адміністративної системи? Може, варто, виходячи насамперед з національних інтересів, сміливо йти на зміни в академічній науці, орієнтуючись як на національні традиції, так і на світовий досвід. Мова йде не про руйнування академічних основ, а про доцільне життєтворче і розумне привнесення у діяльність Академії елементів нового, притаманного часові. Бо процвітання сучасної Української Держави немислиме без передової, динамічної, чутливої до соціальних проблем науки. Наша власне наука і, перш за все, її основа – це наука фундаментальна, перебуває зараз у критичному стані. Ще залишилися серйозні вчені, ще частково збереглись працездатні колективи, ще видаються журнали й інколи книги, хоч рідко, але проводяться наукові конференції. Але висока наука як впорядкована, працююча на суспільне благо система створення, накопичення та використанні передових знань у нас фактично зупинила свій поступ на рівні 70-х років. Науку потрібно захищати від руйнуючих процесів і тенденцій, її треба захищати, як не парадоксально, від самої себе, від її нежиттєздатної організаційної структури, від її забюрократизованої і зараженої монополізмом номенклатурної еліти.
Сьогоднішня епоха дійсно дарує нам шанс позбутися оцього імперського мотлоху в засадах нашої академічної науки і ступити на шлях реального відродження нашої науки, освіти та культури. Поглиблення економічної кризи в Україні в період дикого, неконтрольованого переходу до ринкових відносин в економіці надто обмежує можливості молодої держави у фінансуванні науки. Досить сказати, що нині Фінляндія витрачає на науку н 10 разів більше, ніж Україна, а враховуючи співвідношення населення – у 100 разів! Таке ж співвідношення спостерігається у порівнянні із такими країнами як Франція, Німеччина, США тощо. То ж виходячи з цієї ситуації, бачаться лише два реальні шляхи виходу академічної науки з кризи: перший – це позбутися командно-адміністративних відносин у науці, перейти до демократичних форм наукової діяльності, подолати в ній такі симптоми тоталітарної системи, як монополізм та протекціонізм з метою якнайповнішого розкриття творчого потенціалу вчених та залучення до науки молодого покоління; другий – спрямувати науку на національні інтереси молодої Української Держави і в той же час за своїми науково-технологічними можливостями наблизити її до світового рівня. Реалізація цих шляхів багато в чому залежить від того, чи здатна нині до оновлення національна Академія наук – цей інтелектуальний і духовний центр нації.
У CШA свого часу вийшла цікава аналітичного характеру книга під назвою «Науковці в організаціях». Американці детально дослідили управління наукою і прийшли до однозначного висновку: при посиленні координації наукових досліджень ефективність їх дуже швидко падає. Це, звичайно, не означає, що науці найбільш сприятливим є стан хаосу. Але їй завідомо непотрібні бюрократичні надбудови для «координації», що насильно обмежують творчу ініціативу і профанують прямі контакти наукових колективів. І, звичайно, найважливіше: як привернути університетську вузівську освіту до ложа Академії? В ідеалі було б злиття академічної та вузівської систем науки та освіти у єдину науково-освітню структуру, що спостерігається у всьому цивілізованому світі. Усі спроби науковців з Академії наук протягом багатьох років більш-менш ефективно влитись у систему вузівської освіти зазнали повне фіаско – останні формуляри вузівського керівництва відсікли через брак коштів від викладацької діяльності тих професорів, що ще досі мали погодинну працю в університетах.
Зрозуміло, що сьогодні, коли потворний варіант «ринкової» економіки в Україні безжально увірвався в ніби тихий і ззовні такий комфортний світ науки, «вимиваючи» з нього за кордон кращі уми і ставлячи молодих інтелектуалів перед проблемою самовиживання, може видатись і не на часі вести мову про долю національної науки взагалі і робити якісь прогнози, які, чого гріха таїти, часом не витримують реалій життя. Але, на жаль, все є взаємопов'язаним, і від розв'язання одних проблем, в тому чисті й організаційних, залежить вирішення проблеми збереження взагалі національної наукової еліти. Бо, як вірно зауважують деякі спостережливі журналісти в пресі, відтік від науки і з освіти висококваліфікованих кадрів може досягти такого рівня, що з часом вже не буде кому виховувати наукову зміну і на належному фаховому рівні викладати у вузах. Чи не можна вже зараз вважати національною трагедією той факт, що два лідери світового рівня, керівники прекрасних наукових шкіл в Україні – академік Юрій Глеба у генетиці та академік Анатолій Скороход у математиці переїхали вже кілька років тому до США, де вони, безумовно, отримали чудові умови для життя та наукової праці, але без яких українська наука перебуває у стані справжнього занепаду. І поглиблює цей занепад щоденний від’їзд активно працюючих докторів і кандидатів наук за кордон, чи то в Європу, чи то в США і Канаду, чи навіть в країни Південної Америки, як Мексика та Аргентина, де високо цінуються українські фізики. Зрозумію, що не «духом єдиним живе людина», але зрозуміло навіть пересічній людині, що навіть у наш кризовий час для утримання незначного числа висококваліфікованих науковців Академії наук зовсім не потрібні значні кошти, і якщо в такій великій 50-мільйонній державі їх не виявляється, то за цим фактом, безумовно, приховується щось інше і, як зазвичай, дещо більше ніж брак коштів. То ж над аналізом цієї де факто ситуації в нашій академічній науці ми сподіваємось детально зупинитися в другій частині цього огляду.
Професор Антін Підгірний,
науковий емігрант
Джерело: «Шлях перемоги», 7 листопада 1996 року, № 43 (2219)
P.S. Пройшло 20 років. Що змінилося (крім 50-мільйонного населення України)? |
