Новини
Управління
Нормування праці Охорона праці Планування роботи Система контролю Шкільна документація Атестація педпрацівників Робота педради Реформа освіти Освітній менеджмент
Методика
Освітні технології Методичні рекомендації Діагностична робота Стан викладання Навчальні кабінети Методичний кабінет Аналіз уроку Анкетування
Учительська
Календарне планування Поурочне планування Сценарії заходів Майстер-клас Класне керівництво Тести для учителів Педагогічний словник Творчість учителів
Бібліотека
Нормативні документи Навчальні підручники Облік підручників Електронний каталог Сценарії Бланки, форми Актуальні питання
Для батьків
Сім'я і закон Сім'я і виховання Методика виховання Батьки і педагоги Здоров'я дітей Поради психолога Батьківські тести Завдання для батьків
Для учнів
Захист своїх прав Молодь і суспільство Самовиховання Як правильно вчитися? Крилаті вирази Саморозвиток Шкідливі звички Учнівські тести Цікавий Інтернет
Головна » 2017 » Жовтень » 22 » 20 років тому: Українська національна наука - її сьогоднішній стан
16:19
20 років тому: Українська національна наука - її сьогоднішній стан
Стаття професора Антіна Підгірного, надрукована в газеті «Шлях перемоги» 7 листопада 1996 року, ще раз підтверджує необхідність глибокого реформування системи освіти.

Зазвичай в наші сьогоднішні дні економічної кризи та загальної скрути вести мову про долю нашої науки та освіти вважається ознакою поганого тону. А якщо й десь ведеться мова про нау­ку, то одразу ж прив’язують її до проблеми сучасного бізнесу і маркетингу, чи інжинірингу та інформатики, що широко залучають у своїй структурі сучасне комп’ютерне обладнання. Стереотип мас, який частково превалює навіть серед освітян та деякої групи науковців, звівся до таких баналь­них тверджень, що коли науковець не послуговується в своїй праці комп’ютером як основним засобом творчої діяльності, то він вже й не науковець, або, чого більше, ретроград.

Щодо цього можна лише сказати, що більшість сучасних науковців у світі послуговуються, як і завжди, на 99 відсотків у своїй творчій праці лише своїм інтелектом, ручкою та папером! Бо ж відомо, що, як любив повторювати геніальний А. Ейнштейн, в його голові «не так вже й багато геніальних і талановитих ідей, щоб для їх запису не вистачало листків паперу», а тим більше для них не потрібен комп’ютер. Бо, як правило, комп'ютер потрібен лише при проектно-конструкторських інженерних розрахунках, що є аж надто далекі від власне наукової творчості, а також у випадках громіздких перечислювально-комбінаторних операціях певного теоретичного алгоритму, що вимагає багато часу при його ручній перевірці. То ж один процент комп’ютерної творчості науковця припадає саме на використання комп’ютера в якості високоорганізованої друкарської машинки своїх власне наукових праць, і в якості бази даних наукової інформації, а також в якості зручного електронного «поштаря», який дає змогу швидко спілкуватись через інформаційну міжнародну мережу «Інтернет» із такими ж комп’ютерними абонентами по всіх куточках цивілізованого світу. Але все це так, до ре­чі, щоб привернути увагу небайдужого читача до творчо-наукових проблем нашої сьогоднішньої академічної науки, до її драматичної долі з часів існування. Бо не далекий той час, коли вже говорити про цю проблему не буде ніякого сенсу – за відсутністю самої академічної науки як такої, яка до останнього часу була і вважалась інтелектом всієї нації. То ж що діється з нашою інтелектуальною елітою нації в часи становлення Української державності, що перетнула свій п’ятирічний поріг?

Добре відомо, що наша українська Академія порівняно із західноєвропейськими ще дуже і дуже молода. Вона заснована на 283 роки пізніше від французької академії (1635 р.) і на 55 років пізніше від Національної Академії США (1863 p.).

Народившись у 1918 р. за задумом її засновників В. Вернадського та М Василенка, вона повинна була увібрати в себе краще із світового досвіду розвитку академічного співтовариства. Та й ство­рювалась вона не на голому місці, а на підвалинах таких могутніх всесвітньовідомих центрів як Нау­кове Товариство ім. Т. Шевченка у Львові та Ук­раїнське Наукове Товариство у Києві. Досить ска­зати, що дійсними членами НТШ у Львові свого часу були такі визначні вчені як математики Ф. Кляйн, Д. Гільберт, М. Боголюбов та М. Крилов, фізики А. Ейнштейн та М. Планк, біолог І. Горбачевський та інші видатні вчені. Визначаючи зав­дання Всеукраїнської Академії Наук, В. Вернадський наголошував, що її робота повинна відповідати, окрім світовому рівню, важливим 1) національним, 2) державним, 3) місцевим потребам. Однак, на жаль, цих завдань не вдалося зреалізувати тим природнім шляхом і тією мірою, що випливає з національних традицій і особливостей розвитку української науки та культури. І ті її традиції, які формувалися за умов колоніалізму та тоталітарного режиму і які нині так ревно відстоює консервативна більшість Академії, не є власне національними. Зокрема, величезної руйнації та негативних впливів зазнала національна наука в 30-і роки, коли було закрито багато гуманітарних установ Академії, а чимало визначних науковців репресовано. А тим часом непомірно виріс обсяг технічних установ Академії, що збіднювало духовний потенціал Ака­демії, стирало її національне обличчя. Такий техно­кратичний перекіс зберігається й досі.

Більше ніж протягом півстоліття організаційна структура нашої академічної науки та освіти залишалася незмінною, будучи дітищем епохи станов­лення тоталітаристської командно-адміністративної системи, і виховала декілька поколінь вчених із думкою, що інших форм організації наукових досліджень попросту не дано і бути не може. Хочеть­ся у зв’язку з цим звернути увагу читача на одну загальну особливість буття нашої наукової та культурної сфер суспільства, досить звичну, але явно унікальну у світовому масштабі. Мова йде про характерне зрощення професійних та бюрократичних еліт. Об’єднання влади і формальних ознак ви­сокої кваліфікації з пожиттєвими титулами ство­рює унікальні монолітні, професійно-бюрократичні структури, перетворюючи академічну науку у своєрідне відомство, яке до останнього часу перебувало в складі республіканської Ради Міністрів. Тож напрошується логічний шокуючий висновок, що головними бюрократами в Академії наук є самі її члени! У всякому разі ті її члени, що займають багаточисленні пости в академічному керівництві. Як приклад, можна навести посідання в недавні ча­си одним академіком вісімнадцяти важливих дер­жавних посад, починаючи від завідувача кафедрою при Університеті, Голови регіонального наукового центру, до посад директора академічного Інституту, члена Президії Академії наук, члена ЦК КПУ та Депутата Верховного Совєта.

І звичайно, як всяке відомство, Академія наук обросла власним бюрократичним апаратом, укомп­лектованим значною частиною науковцями-невдахами, який підтверджує своє існування позбав­леною всякого сенсу білянауковою паперотворчістю. Всі ці псевдо-плани, біжучі та перспективні звіти, заявки, довідки та інші подібні документи акуратно збираються президією і її органами з ака­демічних інститутів, створюючи міф організаційно-управлінської активності апарату президії. До речі, цілком аналогічна практика існує і у вузівській си­стемі, що лише поглиблює загальну кризу науки і освіти в країні. Отож виникає питання: чи такими вже недоторканими мають бути оті заскорузлі ака­демічні традиції, які несуть в собі сліди потворної командно-адміністративної системи? Може, варто, виходячи насамперед з національних інтересів, сміливо йти на зміни в академічній науці, орієнтуючись як на національні традиції, так і на світовий досвід. Мова йде не про руйнування академічних основ, а про доцільне життєтворче і розумне привнесення у діяльність Академії елементів нового, притаманного часові. Бо процвітання сучасної Ук­раїнської Держави немислиме без передової, динамічної, чутливої до соціальних проблем науки. Наша власне наука і, перш за все, її основа – це наука фундаментальна, перебуває зараз у критичному стані. Ще залишилися серйозні вчені, ще частково збереглись працездатні колективи, ще видаються журнали й інколи книги, хоч рідко, але проводяться наукові конференції. Але висока наука як впорядкована, працююча на суспільне благо система створення, накопичення та використанні передових знань у нас фактично зупинила свій поступ на рівні 70-х років. Науку потрібно захищати від руйнуючих процесів і тенденцій, її треба захищати, як не парадоксально, від самої себе, від її нежиттєздатної організаційної структури, від її забюрократизованої і зараженої монополізмом номенклатурної еліти.

Сьогоднішня епоха дійсно дарує нам шанс позбутися оцього імперського мотлоху в засадах нашої академічної науки і ступити на шлях реального від­родження нашої науки, освіти та культури. Поглиблення економічної кризи в Україні в період дико­го, неконтрольованого переходу до ринкових відносин в економіці надто обмежує можливості молодої держави у фінансуванні науки. Досить сказати, що нині Фінляндія витрачає на науку н 10 разів більше, ніж Україна, а враховуючи співвідношення на­селення – у 100 разів! Таке ж співвідношення спостерігається у порівнянні із такими країнами як Франція, Німеччина, США тощо. То ж виходячи з цієї ситуації, бачаться лише два реальні шляхи виходу академічної науки з кризи: перший – це позбутися командно-адміністративних відносин у науці, перейти до демократичних форм наукової діяльності, подолати в ній такі симптоми тоталі­тарної системи, як монополізм та протекціонізм з метою якнайповнішого розкриття творчого потенціалу вчених та залучення до науки молодого покоління; другий – спрямувати науку на національні інтереси молодої Української Держави і в той же час за своїми науково-технологічними можливостя­ми наблизити її до світового рівня. Реалізація цих шляхів багато в чому залежить від того, чи здатна нині до оновлення національна Академія наук – цей інтелектуальний і духовний центр нації.

У CШA свого часу вийшла цікава аналітичного характеру книга під назвою «Науковці в організа­ціях». Американці детально дослідили управління наукою і прийшли до однозначного висновку: при посиленні координації наукових досліджень ефек­тивність їх дуже швидко падає. Це, звичайно, не означає, що науці найбільш сприятливим є стан хаосу. Але їй завідомо непотрібні бюрокра­тичні надбудови для «координації», що насильно обмежують творчу ініціативу і профанують прямі контакти наукових колективів. І, звичайно, найважливіше: як привернути університетську вузівську освіту до ложа Академії? В ідеалі було б злиття академічної та вузівської систем науки та освіти у єдину науково-освітню структуру, що спостерігаєть­ся у всьому цивілізованому світі. Усі спроби нау­ковців з Академії наук протягом багатьох років більш-менш ефективно влитись у систему вузів­ської освіти зазнали повне фіаско – останні фор­муляри вузівського керівництва відсікли через брак коштів від викладацької діяльності тих професорів, що ще досі мали погодинну працю в університетах.

Зрозуміло, що сьогодні, коли потворний варіант «ринкової» економіки в Україні безжально увірвав­ся в ніби тихий і ззовні такий комфортний світ науки, «вимиваючи» з нього за кордон кращі уми і ставлячи молодих інтелектуалів перед проблемою самовиживання, може видатись і не на часі вести мову про долю національної науки взагалі і робити якісь прогнози, які, чого гріха таїти, часом не вит­римують реалій життя. Але, на жаль, все є взає­мопов'язаним, і від розв'язання одних проблем, в тому чисті й організаційних, залежить вирішення проблеми збереження взагалі національної наукової еліти. Бо, як вірно зауважують деякі спостережливі журналісти в пресі, відтік від науки і з освіти висококваліфікованих кадрів може досягти такого рівня, що з часом вже не буде кому виховувати наукову зміну і на належному фаховому рівні вик­ладати у вузах. Чи не можна вже зараз вважати національною трагедією той факт, що два лідери світового рівня, керівники прекрасних наукових шкіл в Україні – академік Юрій Глеба у генетиці та академік Анатолій Скороход у математиці переї­хали вже кілька років тому до США, де вони, бе­зумовно, отримали чудові умови для життя та нау­кової праці, але без яких українська наука перебу­ває у стані справжнього занепаду. І поглиблює цей занепад щоденний від’їзд активно працюючих док­торів і кандидатів наук за кордон, чи то в Європу, чи то в США і Канаду, чи навіть в країни Пів­денної Америки, як Мексика та Аргентина, де ви­соко цінуються українські фізики. Зрозумію, що не «духом єдиним живе людина», але зрозуміло на­віть пересічній людині, що навіть у наш кризовий час для утримання незначного числа висококваліфі­кованих науковців Академії наук зовсім не потрібні значні кошти, і якщо в такій великій 50-мільйонній державі їх не виявляється, то за цим фактом, безумовно, приховується щось інше і, як зазвичай, дещо більше ніж брак коштів. То ж над аналізом цієї де факто ситуації в нашій академічній науці ми сподіваємось детально зупинитися в другій час­тині цього огляду.

Професор Антін Підгірний,
науковий емігрант

Джерело: «Шлях перемоги», 7 листопада 1996 року, № 43 (2219)

P.S. Пройшло 20 років. Що змінилося (крім 50-мільйонного населення України)?

Переглядів: 58 | Додав: Peter | Рейтинг: 5.0/2
Всього коментарів: 0
avatar
Пошук
Нові документи
Нові накази МОН
Про внесення змін до Положення про порядок здійснення інноваційної освітньої діяльності
Про внесення змін до Інструкції про порядок комплектування та облік підручників і навчальних посібників у бібліотечних фондах...
Про проведення у 2017/2018 навчальному році Всеукраїнської дитячо-юнацької військово-патріотичної гри «Сокіл» («Джура»)

Нові листи МОН
Щодо нагальних питань впровадження Закону України «Про освіту»
Про відзначення Дня захисника України
Про організацію та проведення всеукраїнського конкурсу «Учитель року - 2018»

Новини освіти
Вхід на сайт
Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Наше опитування
Які матеріали найпотрібніше розміщувати на сайті (вибрати один)?
Всього відповідей: 280
Джерела інформації







Статистика

Онлайн всього: 4
Гостей: 4
Користувачів: 0