 |
У розмові з журналістом Тетяною Тереховою заступник міністра освіти і науки України Інна Совсун розповідає, чому керівники освіти (не) зробили те, що пообіцяли, і обіцяють те, що (не) буде реалізовано (фото «Студвею»). |
Про це йдеться в публікації видання «Студвей».
Запрошуємо на розмову засновниці «Студвею» журналіста Тетяни Терехової з першим заступником Міністра освіти і науки України Інною Совсун.
Дізнаємось, що МОН:
не планує підвищувати стипендії всім студентам, але може переглянути їхній розмір для деяких категорій;
не обіцяє подолати корупцію в системі вищої освіти, але щиро прагне цього;
не може гарантувати якісну освіту в усіх вишах країни, але скорочує ті, що дають неякісну освіту.
Як ви гадаєте, з якими проблемами студенти мають справу сьогодні?
На жаль, не можу залізти в голову студентам, а моя оцінка з точки зору управлінця й викладача може відрізнятися.
З позиції першого заступника міністра освіти і науки України – чи розумієте ви першочергові потреби студентів?
Переконана, що студентам необхідно отримати якісні знання, які підготують їх до подальшого життя. На жаль, серед студентів є попит на неякісну освіту – задля диплому. Але питання, яке студенти обговорюють найчастіше – «Чи підвищать стипендії?»
Ви знаєте, яка мінімальна стипендія сьогодні?
Гривень 800.
825 гривень. Ви розумієте, як можна прожити на таку стипендію?
Знаєте, за часів навчання в Києво-Могилянській академії я мала стипендію в 24 гривні. Вистачало на проїзний квиток за 12 гривень та двічі сходити в супермаркет за хлібом і кефіром. Ще 200 гривень на прожиток іноді надсилали батьки.
Але все пізнається в порівнянні. Як викладач, я отримую 800 гривень. Читаю один курс, бо можу викладати лише по суботам, і в мене третина ставки. Звісно, живу не на них – це моя додаткова робота.
Стипендії – «тонке» питання. Всі хотіли би мати більші зарплати. Мені би хотілося отримувати зарплату вищу, ніж 300 доларів, працюючи по 14 годин на добу. Тим не менш, я вважаю, що повинна робити це заради майбутнього.
Я не схильна давати популістських обіцянок і не можу сказати, що наступного року ми всім підвищимо стипендію вдвічі. Як думаєте, яку частку коштів у межах загальних видатків на вищу освіту становлять видатки на стипендії?
Якщо врахувати зарплату викладачів, то стипендії становлять не менше 30%.
40%. Це дуже багато. Ніде у світі не виділяють стільки коштів на соціальні потреби студентів. По своїм студентам я бачу, що ці кошти розподіляють не завжди ефективно. Є студенти, які дійсно потребують матеріальної підтримки – діти з бідних сімей, із сільської місцевості, коли їхні батьки взагалі нічим не можуть допомагати. Для них розмір державної допомоги – критичний.
І є діти із заможних родин, котрі отримали хорошу освіту та вступили на бюджет. Для них ця стипендія є незначною, в порівнянні з грошима, які вони отримують від батьків. Тому постає питання: наскільки ефективно ми витрачаємо такий великий державний ресурс? Це 5-6 мільярдів гривень щороку.
Ви знаєте, скільки в середньому студент платить за гуртожиток?
Мабуть, гривень 400-500.
Середня вартість – 300 грн. У Законі «Про вищу освіту» закріплено, що ціна за гуртожиток не повинна перевищувати 40% стипендії.
Багато студентів винаймають житло або оплачують гуртожиток, окрім того ще й харчуються за власний кошт. Інші живуть із батьками, та отримують таку саму стипендію. Якщо ти приїжджий – витрати апріорі будуть удвічі більшими. Але сьогодні розподілення між категоріями студентів не існує.
Ви вважаєте, що варто його ввести?
Так, тому що стипендія повинна мати певну функцію. Наприклад, підтримувати тих студентів, які мають проблеми з отриманням вищої освіти через скрутне матеріальне становище.
Мене турбує, що дітям, які живуть лише на стипендію, держава виділяє рівно стільки коштів, як і тим, для кого стипендія є приємним «бонусом», щоб оплатити похід у нічний клуб.
Хто повинен установлювати, чи є у студента такі проблеми?
МОН, навіть за наявності великого бажання, не зможе оцінити 1,5 млн студентів. Вважаю, такі рішення мусять прийматися на університетському рівні.
В університетах існує інша проблема – часто рівень знань не корелює з отриманими результатами. Є багато історій про «квоти» п’ятірок, четвірок, трійок на будь-яких екзаменах. Ви знайомі з такими фактами?
Розумієте, коли існує прив’язка стипендії до оцінок, а соціальний стан сім’ї студента залишають поза увагою – в університеті з’являється спокуса зекономити на стипендійному фонді. Тоді починаються неформальні вказівки викладачам: якщо вони поставлять трохи більше п’ятірок – цим студентам треба буде збільшити виплати, й, відповідно, університет знизить зарплати викладачам.
Дійсно, ситуації є різні. Наприклад, наш читач навчається в Донецькому національному університеті у Вінниці. Студенти можуть навіть не з’являтися на сесії. Існує майже офіційний прайс-лист для складання іспитів. Більшість із цих студентів працюють: частину грошей заробляють на проживання, а решту віддають на закриття сесії.
Це просто приклад. Фактів корупції безліч і стосуються вони багатьох вишів країни. Що саме наш Міністр освіти і ви, як його помічник і заступник, робите в цьому напрямку? Які три основні кроки?
Не буду говорити те, за що не можу нести відповідальність. Без подолання корупції ми не вирішимо проблему якісної освіти й побудови нового суспільства. Але проблема настільки складна, що потребує років, а то й десятиліть.
Три кроки?
Перший – підвищення оплати праці освітян: викладачів, адміністрації університетів, працівників міністерств, – людей, які приймають рішення та несуть відповідальність за прийняття рішень.
Другий – зміна цінностей. Коли є попит на неякісну освіту та нема зв’язку в головах студентів між тим, що вони роблять в аудиторії, і своїм майбутнім – ми не можемо говорити про адекватне подолання цієї проблеми.
Який крок буде третім?
Третій – практичний. Всі знають, що впровадження ЗНО дозволило звести до мінімуму маніпуляції при вступі. Зараз ми починаємо декілька проектів, які спрямовані на розвиток нових цінностей всередині університету. Перший проект ми робитимемо спільно з американським посольством – програма сприяння академічній доброчесності в Україні.
Ідея така: візьмемо 10 пілотних вишів і будемо проводити там тренінги, дискусії, дебати з фахівцями. Плануємо запросити представників одного з університетів США, в якому теж були системні проблеми з плагіатом та списуванням. Вони розповідатимуть про методи боротьби з цим. Також залучатимемо успішних випускників університету, які можуть на власному прикладі показати, яку роль освіта відіграла в їхній кар’єрі.
У Могилянці в мене був один студент, який після завершення навчання похвалився мені: «Я за весь час навчання на бакалавраті не написав сам жодної письмової роботи».
І що ви відповіли йому?
Запитала, як таке взагалі можливо. Він розповів, що постійно десь щось скачував, щось компілював. І ось через певний час, коли я працювала в іншій організації (У 2009 році була на посаді менеджера освітніх проектів у ВГО Громадянська мережа ОПОРА) – отримала його резюме на посаду аналітика. Люди не розуміють, що маніпуляції під час навчального процесу погіршують їхні шанси на працевлаштування в майбутньому.
Ви дійсно вірите, що той, хто скомпілював курсову роботу з різних джерел, стане гіршим професіоналом у майбутньому, ніж той, хто самостійно написав курсовий проект?
У даному випадку – сто відсотків. Аналітик мусить уміти писати аналітичні тексти самостійно.
Давайте визнаємо, що наразі немає прямої залежності між тим, як ти пишеш свої роботи в університеті сьогодні й твоїм успіхом у житті завтра.
Немає. І давайте відверто скажемо – багато людей працевлаштовуються не завдяки їхнім знанням, здібностям, а через знайомства та інші механізми. І це значно серйозніша проблема.
До речі, про працевлаштування. Ваше призначення на посаду заступника міністра було доволі резонансним. Існує думка, що таку посаду повинен займати, щонайменше, кандидат наук. Як ви гадаєте, які ви мали конкурентні переваги?
Думаю, про це краще запитати Міністра. Зараз, перебуваючи на цій посаді, я точно знаю – ця робота настільки далека від наукової й дослідницької діяльності, наскільки це в принципі можливо. Тут важливо володіти комунікативними здібностями й уміти переконувати людей. Для цього не обов’язково мати науковий ступінь.
Що ж визначає успіх у житті після університету?
Ти повинен застосовувати певний бекграунд. Тому вчитися все одно треба.
Як щодо спеціальності «Міжнародна інформація»? Ви дійсно вважаєте, що вона менш важлива й більш абстрактна, ніж «Європейська політика», яку ви вивчали в Лундському Університеті (Швеція)?
На освітній програмі «Європейська політика» я навчалася на магістерському рівні. Програма базується на спеціальності «Політологія».
Чи використовуєте ви здобуті знання з «Європейської політики» в процесі вирішення освітніх питань в Україні, або у найвіддаленіших її куточках, де люди, студенти, школярі проживають за межею бідності? Чи застосовуєте європейську практику?
Дивіться, мені не подобається термін «європейська практика». Так, це актуально, про це всі говорять, але треба розуміти, що система освіти в Фінляндії, Великобританії – це абсолютно різні моделі, базовані на різних підходах, ідеологіях, баченнях.
До речі, про освітні реформи. Коли та яким чином відбуватиметься скорочення вишів та спеціальностей?
Погляньмо на українську статистику: вже 20 років стабільно скорочується кількість випускників шкіл. Причина – демографія. У 2016 році в університети підуть люди, які народилися в 1999-2000-му роках. Скорочення випускників шкіл триватиме за розрахунками до 2019 року.
Але кількість студентів та вишів збільшується щороку. Виходить, що кількість місць в університетах є більшою, ніж попит на них. Станом на сьогодні, 80% людей після закінчення школи вступають до університету. А значить, про якісний відбір не йдеться – ми, фактично, беремо всіх, хто хоче здобувати вищу освіту.
Що маємо у результаті?
Від цього з’являються університети, які відверто профанують навчальний процес. Так, якщо ти закінчив університет Т. Шевченка – сьогодні це все ще матиме вагу, але сам факт отримання диплому перестає бути соціально значущим. Надто часто дипломи отримуються в нечесний спосіб, і з цим треба щось робити. Тому є необхідність закривати або позбавляти ліцензії ті університети, які не відповідають вимогам.
В першу чергу, йдеться про приватні навчальні заклади. Багато з них існують лише «на папері». На сьогодні ми вже позбавили ліцензії близько 80% приватних вишів. Також ми оптимізуємо державні заклади шляхом приєднання: за останні півроку 5 державних вишів було приєднано до інших ВНЗ.
У контексті 12-річної шкільної освіти – однієї з необхідних освітніх реформ відповідно до угоди про асоціацію – маю питання. У вас є син. Як мама, як ви ставитеся до того, що ваш дорослий 18-річний хлопець сидітиме за шкільною партою? У цьому віці ви вже закінчували перший курс Могилянки та, напевне, будували майбутню кар’єру.
По-перше, на прикладі своїх студентів я бачу, як вони обирають спеціальність у 16-17 років, і потім на 2-3 курсі усвідомлюють, що вибір був неправильним. У такому віці більшість людей не готова приймати рішення щодо своєї майбутньої професії.
По-друге, це питання шкільної програми. Вочевидь, зростає мінімальний обсяг знань, якими повинна володіти людина у 21 столітті. Цей обсяг інформації неможливо вмістити в 11-річну школу.
Ви говорите, що в 16 років визначитися з професією дуже важко, а у 17-18 років – вже можна, тобто один рік має значення. Окрім того, і в європейській практиці, і в американській – вибір вищої освіти роблять приблизно після другого курсу . У багатьох вишах перші 1-2 роки є стандартним для всіх, а вже потім ти вільний вирішувати, чи ти юрист, чи економіст, чи взагалі підеш грати в театрі. У цьому відмінність.
Так, у нашій же ситуації рішення, яке ти приймаєш у 17 років, одразу мусить бути остаточним. Наприклад, рішення вступити на «Міжнародну інформацію», що є дуже вузькою спеціальністю.
Але там інша ментальність. Ми маємо про це розуміти. Там люди дорослішають пізніше, тому що держава створює для них умови, щоб вони спокійно могли заходити в цей період свого життя захищеними.
Американці створюють не надто великий соціальний захист для своїх громадян. У них так само є проблема з рівнем доступу до вищої освіти. Я не думаю, що можна говорити, що дорослішають в різний вік.
Це тому що вони керувалися емоціями, коли приймали рішення – «якщо мені це подобається, то теоретично мусить бути круто працювати юристом». Але мало хто спершу вивчає ринок праці та розраховує власну майбутню конкурентоспроможність.
Держава мусить забезпечувати робочими місцями студентів? За прикладом радянської практики, коли чітко знали на кого треба навчатися, аби потім знайти роботу. Це потрібно?
Важко гарантувати місця в економіці, яка значною мірою базована на приватній власності. За радянських часів люди були готові їхати працювати після університету туди, куди направлять – вибору не було. Сьогодні ментальність та законодавство змінилися. Залишилось незмінним одне – підхід університетів до питання студентського працевлаштування. Над цим ще потрібно працювати.
Тим часом, в університетах почали створювати комісії з етики та затверджувати кодекси честі. У КПІ викладача Геннадія Новікова за висновком такої комісії звільнили за хештег у соцмережі. Подібних прикладів багато. Керівництво вишів регулярно викликає до себе «на килим» адміністраторів студентських спільнот. Скажіть, ваші пости у Facebook проходять якийсь контроль?
Ні, але я все одно не пишу абсолютно все, що хочу. Пишу те, що, на мою думку, буде цікавим аудиторії, яка мене читає.
Як щодо вашої власної позиції – ви висловлюєте її без будь-яких обмежень?
Так.
І тут ніхто не має права сказати вам, що дещо не варто писати, щоб не зашкодити честі Міністерства?
Ні.
І вас же ніхто не звільняє, не робить догани, не висловлює свою позицію про те, що ви написали?
Безперечно, що тут, в Міністерстві, немає ніякої цензури ані для мене, ані для інших працівників. Інколи працівники міністерства на Facebook поширюють статті з критикою деяких його рішень. Це питання свободи слова, на яке ми не можемо впливати.
Як бути зі свободою слова в університетах?
В університетах так само не можна впливати на свободу слова. Проте свобода слова повинна бути відповідальною. Завдання комісії з етики повинно полягати в тому, щоб відрізняти наклеп від обґрунтованої критики чи висловлення своєї позиції. В останньому випадку звільнення є абсолютно неприйнятним.
Я дуже хочу отримати більше інформації про той випадок у КПІ, про який ви згадували.
Кодекси честі повинні регулювати питання етичності поведінки. Аргументована критика не є неетичною поведінкою – це моя основна позиція. Інструменти, створені для забезпечення етичності поведінки, не повинні використовуватися як елементи цензури чи як покарання для людей, які займають позицію, альтернативну до позиції адміністрації.
У нашій розмові ви багато разів згадували про прийняття рішень. Завідувач кафедри міжнародного права ІМВ Олександр Задорожний в одному зі своїх інтерв’ю охарактеризував роботу Міністерства освіти і науки та його представників наступним чином: «Проблема полягає у неприйнятному стилі затвердження стратегічних рішень у галузі освіти». Іноді здається, що саме ви є тією людиною, яка тут приймає стратегічні рішення. Ви безпосередньо впливаєте на прийняття таких рішень?
Моя робота як першого заступника Міністра освіти і науки – приймати рішення. Питання, які стосуються моєї сфери відповідальності, безперечно, вирішуються мною. Але кінцеві рішення приймаються в кабінеті Міністра.
Напевно, ви разом з Міністром якось аналізуєте та оцінюєте свою роботу. Вкажіть топ-3 найкорисніших та найважливіших рішень за час вашої діяльності на цій посаді?
Пункт номер один – прийняття Закону «Про вищу освіту». Це було перше велике рішення.
Друге – зміни в системі надання рекомендацій на вступ, запровадження принципу пріоритетності. ОПОРА свого часу публікувала дослідження, що після завершення 3-ї хвилі зарахування в університетах залишалося по 40-50 % вільних бюджетних місць. Людей «добирали» у телефонному порядку – кому додзвонилися, чи кому хотіли додзвонитися – ті отримували місця. Добре, що вдалося цю проблему вирішити.
Третій крок. Півроку тому я б відповіла інакше, але зараз скажу – відновлення системи ЗНО.
У перерахованих вами трьох здобутках немає жодного, який би відповідав на проблеми, які, на вашу думку, турбують студентів: питання якості освіти, стипендії, працевлаштування…
Щодо питання якості освіти можу назвати декілька змін: перше – змінено вимоги щодо присудження вчених звань. Тепер для того, щоб отримати вчене звання доцента чи професора з 2016 року необхідно мати певний стаж викладання, публікації в міжнародних рецензованих журналах і знати англійську мову. Я переконана, що якісний викладач повинен бути хорошим дослідником, інтегрованим у сферу міжнародної науки.
І друге – зміна стандартів освіти. Ми попрохали долучитись до розробки нових стандартів Тимофія Милованова, професора Пітсбурзького університету, який зараз очолює Київську школу економіки, а також інших українців з іноземними дипломами.
Що не вдається міністерству освіти на чолі з Квітом і вам, як першому його заступнику? Які головні «зради»?
Перша найбільша проблема – досі не вдалося запустити Національне агентство по забезпеченню якості вищої освіти. Сьогодні виші мають делегувати своїх людей у склад Нацагентства, але вони поставилися до цього досить дивно – запропонували людей, яких раніше було звільнено з Міністерства, або тих, котрі не пройшли люстраційні перевірки тощо. Наразі це великий провал, але сподіваємось вирішити це питання.
Наступне питання – брак коштів. У середньому кількість видатків на вищу та середню освіту зростає на пару відсотків, але цього недостатньо для того, щоб кардинально змінити ситуацію з матеріальним, технічним, фінансовим забезпеченням університетів.
І нарешті, проблема роз’яснення реформи в освітянському середовищі. Не вистачає людських ресурсів, щоб комунікувати, збирати позиції, думки й аналізувати їх. Готова визнати, що з цим є проблеми, і я не знаю, як їх вирішити. | 
