«Добро спішіть творити, люди»

(свято)

Бібліотекар: Милосердя, доброта... Ще з часів давньоруських благодійність була традицією нашого народу. Цілком природним і закономірним вважалось допомогти знедоленому, нещасному, поділитися шматком хліба, дати притулок бездомному, захисти­ти старість і немічність, порятувати хворого чи каліку, заступитися за беззахисного і скривдженого.

Доброта і чуйність, співпереживання і щиросердечність, уміння розділити чужий біль, підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді — це в характері нашого народу.

1-й учень.

Не говори про доброту,

Коли ти нею сам не сяєш,

Коли у радощах літаєш,

Забувши про чужу біду.

2-й учень.

Бо доброта — не тільки те,

Що обіймає тепле слово, в

В цім почутті така основа,

Яка з глибин душі росте.

1-й ведучий.

Коли її не маєш ти,

То раниш людяне в людині,

Немає вищої святині,

Ніж чисте сяйво доброти.

Милосердя і доброта — як два крила, на яких тримається людство. І щоб виіскрити добро­ту із наших сердець, не потрібні страшні землетруси чи Чорнобильська катастрофа. Хіба у звичайному плині днів немає людей, які потребують допомоги?

Бібліотекар. Доброта і милосердя — багатоликі. Потреба в них — повсякчас. Навіть тоді, коли немає біди... Навіть там, де гори спокійні, й твердь земна не хитається під ногами...

1-й учень.

Кажімо більше ніжних слів

Знайомим, друзям і коханим.

Нехай комусь тепліше стане

Від злив наших почуттів.

2-й учень.

Нехай тих балів солодкий мед

Чиюсь загоїть рану.

Чи перший біль, чи то останній —

Коли б то знати наперед!

Бібліотекар. Лікування добротою потребують не тільки хворі та самотні, а й цілком благополучні й здо­рові люди, в яких душа черства й глуха до чужого го­ря. Лікування милосердям потрібне і тим, хто не ба­чить і не чує кривди й болю, несправедливості й горя.

1-й учень.

Від зорі до зорі я відміряю відстань,

І від слова до слова я стежку знайду,

Закарбую в душі солов’їною пісню,

І у мандри далекі по світу піду.

2-й учень.

Усіх спраглих душею я щедро напою,

Усім людям по часточці серця роздам.

Хто у муках страждає — пригорну, заспокою,

І не дам на поталу голодним вовкам.

Бібліотекар. Горе підкрадається несподівано, раптово впаде, як сніг на скроні, і ти з печальною розсудливістю ро­зумієш — усе краще вже було, все у минулому, а по­переду — морок і синій туман... І з тобою лишають­ся лише спомини, недуги, самота і немічність.

1-й учень.

Коли, здається, жити неспромога,

Коли, здається, більше сил нема,

Повір у себе, і твоя тривога

Розвіється, як марево, сама.

Коли здається, що земля і небо

Супроти тебе стали на диби,

Повір у себе, знай, що жити треба,

Бо ви своєї долі — не раби!

2-й учень.

Повір у себе, ці слова, як гасло,

їх кожен день у пам’яті читай.

І щоб ніколи віра та не згасла, —

Ти кожен день і час свій пам’ятай.

3-й учень.

Жить на землі — велике щастя,

Якого ти не помічав.

І пам’ятай, що ти — Людина.

Творець краси і добрих справ.

Бібліотекар. Милосердна людина не залишається бай­дужою до чужого горя, вона обов'язково допоможе чи то матеріально, чи підтримає словом. На безко­рисні вчинки, звичайно, здатні не всі, але саме такі вчинки збагачують нашу духовну скарбницю і розцвічують сіру буденність страждальної душі

1-й учень.

Сирота! Яке болюче слово.

В нім серця біль дух перейма

Сльоза бринить все знову й знову,

Нема тепла, батьків нема,

Цей безкінечний пошук долі,

Надії поклик кожну мить,

Шукають очі мимоволі.

Душа страждає і болить,

А діти за вікном багаті,

В них найдорожче в світі є.

І з ними поруч мама й тато,

їм радість кожен день дає.

І так вже хочеться без тями,

Щоб тато в горі захистив,

Послухать казочку від мами,

Любові відчувати прилив.

Обділені, мов вирок грізний,

Ударив біллю, як за гріх.

О, люди! Поки ще не пізно,

Піклуйтесь про дітей своїх.

2-й учень.

Як вітер холодний хитає стеблину,

Так бідність принижує, кривдить людину.

Погляньте пильніше в знедолені очі.

Спитайте у себе, чого вони хочуть,

Чому так потухли і низько упали,

Чи, може, зовсім вони злету не упали.

Чому душа бідна тремтить і зітхає,

Про що вона мріє і Бога благає?

1-й учень.

Стоїть на ринку чоловік,

Він ледве дожива свій вік.

Сорочка подрана, штанці,

І вітер свище в гаманці.

Рука простягнута дрцжить,

Хоч би до вечора дожить.

Копійка впала, посміхнувсь,

Мов до багатства доторкнувсь.

А був же спритний він колись,

Ці роки сплинули кудись,

Надії вицвіли в очах,

Тепер звести кінці хоча б.

Бібліотекар. На жаль, багато поряд із нами бідних людей, які з різник причин ледве виживають. Як­що кожен із нас буде небайдужим до чужого го­ря, то це полегшить їхнє життя.

1-й учень.

Хай твоя крапля щирості й тепла

Впаде у душу, бідну і страждальну.

Й розтопить холод, щоб душа могла

Ясніти в щасті злетом життєздатним.

2-й учень.

Добро спішіть творити, люди,

Воно, як сонце, зігріва,

В добрі нам всім

Зручніше буде,

Без нього затишку нема.

Уважним будь, хай шлях твій на землі

Злама байдужості холодні грати,

Є цінності великі і малі

Багатий той, хто вміє віддавати.

Бібліотекар. Допомоги потребують і літні люди, які вже не мають сили працювати на городі, по господарству. Кожен із вас повинен знайти таку життєву позицію, яка б приносила користь не тільки собі, а й людям.

1-й учень.

Кажуть, юність живе лиш майбутнім,

Кажуть, зрілість цінує лиш мить.

Тільки старість живе незабутнім,

Тим, чого не вернуть, не спинить.

Є закони природи незмінні

Для людей, для птахів, для тварин.

Ви простіть нас байдужих, ми винні,

Будем ми ще старими, як ви.

Бібліотекар. Людей похилого віку в Україні близько 2-х мільйонів. Така вже доля зрілих людей - залишитися у чотирьох стінах зі своїми проблемами, хворобами, переживаннями. Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь завітав до них.

2-й учень.

Живе одинока людина,

Чому ж ми проходимо мимо?

Живе одинока людина,

Ніким у житті не любима.

І серце у неї відкрите

Для ласки людської й привіту,

Печальним льодком оповите,

Віддалена горем від світу.

Чому ж ми не прийдемо в хату,

Її не покличем з собою?

І буде одна вікувати

Людина з своєю журбою.

Нам легше, бо ми не самотні,

Ходімо ж до неї в світлицю!

І серце людини з безодні

Полине за нами, як птиця.

Бібліотекар. Люди старшого покоління пережили багато випробувань у своєму житті, не завжди доля до них посміхалася.

1-й учень.

Бабусина доля -

Як ота тополя,

Що посеред степу

В небо порина.

Вітер гне тополю,

Заметілі в полі, -

Так біліє в бабці сивина.

Бабусина доля -

Як в степу тополя,

А над нею - небо, як віки.

Бібліотекар. На превеликий жаль, є люди на пер­ший погляд виховані, культурні та насправді бай­дужі до чужої біди і навіть забувають дорогу до рідного дому, де їх чекають батьки.

2-й учень.

А в баби хата-домовина,

А в баби хата, мов труна.

Померла баба Катерина

І третій день лежить одна.

Пообіч баби білі руки,

Як дві обрублені струни...

Є в баби четверо онуків,

Одна дочка і два сини.

Міста далекі заманили,

їх в ситий затишок квартир,

А в баби хата, як могила,

Немов забутий монастир.

Нема сльози кому зронити,

Лиш сад за вікнами поник.

І бабин ангел-хоронитель

Склав крила скорбно під рушник.

Не розуміє в чому річ:

Чому це в Катрі кляті гуси

В дворі ночують третю ніч?

Покіль село стелилось спати,

Світили вікна замість свіч...

Ой що ж вам, хлопці, в трьох кімнатах,

Ой що ж вам сниться третю ніч?

Це ж ваша хата-домовина

Сумує тяжко в самоті,

Це ж ваша ненька-сиротина

Одна у смерті, як в житті.

Бібліотекар. Коли людина самотня і за нею нікому доглянути, це одна справа. Коли ж діти відмовля­ються від своїх стареньких батьків, це - жах.

1-й учень.

Виглядала мати із вікна,

Поглядала мати на дорогу.

Другий поверх.

Мовчазна стіна не розділить

Радість чи тривогу.

Старість подивляється на шлях -

Бо це зосталось тільки й світу...

Привезли сюди на «Жигулях»

Позавчора рідні її діти.

Тут, мовляв, їй буде веселіш

(От сиди, стара, і веселись).

Від думок - полиново гіркіш:

Рідні діти матері зреклись.

Хворе серце плаче по ночах,

Та не шле проклін до їх порогу.

Озовись надією в очах.

Гомінка натруджена дорого!

Бібліотекар. Наша народна мораль різко засуджує таких пустоцвітів, що цураються батьків, ще ве­ликий Кобзар писав:

2-й учень.

«...Хто матір забуває,

Того Бог карає,

Чужі люди цураються,

В хату не пускають.

І немає злому

На всій землі безконечній

Веселого дому».

Бібліотекар. Хоча існує легенда.

У давні часи в одній країні немічних старців за­водили у неприступні гори і залишали там самот­німи на смерть. Якось один молодий чоловік завів туди свого старого батька. Коли син шукав для нього місця на скелях, батько промовив:

- Заведи мене трохи вище.

- Чому? - спитав син.

- Бо тут я залишив свого батька. Не хочу по­мерти в тому самому місці.

Син зрозумів, що за якихось тридцять літ із ним станеться те саме.

Він обіпер батька на своє міцне плече і повів додому.

Ця легенда наводить нас на думку: як ми пово­димося зі своїми батьками, так наші діти проводитимуться з нами, адже ми є прикладом для них.

1-й учень.

Не зобидь ні старця, ні дитину,

Поділись останнім сухарем,

Тільки раз ми на землі живемо,

У могилу не бери провину.

Зло нічого не дає, крім зла,

Вмій прощати, як прощає мати,

За добро добром спіши воздати -

Мудрість завше доброю була.

Витри піт солоний із чола

І трудись, забувши про утому,

Бо людина ціниться по тому,

Чи вона зробила, що могла.

Скільки сил у неї вистачало,

Щоб на світі більше щастя стало.

Завантажити .doc